Український неврологічний журнал

Вибухова черепно-мозкова травма: особливості та терапевтичний потенціал лікування «Нейромідином»

2026-05-28T08:19:31+03:00

Черепно-мозкова травма (ЧМТ) є однією з актуальних проблем сучасної медицини. На частку травматичних ушкоджень черепа та головного мозку припадає 30—40 % від усіх травм. Вони посідають перше місце за показниками летальності та інвалідизації осіб працездатного віку. Перебіг ЧМТ характеризується контузією та руйнуванням центральної нервової системи із порушенням її функцій.

Мета роботи — дослідити вплив медикаментозної терапії препаратом «Нейромідин^®» на відновлення когнітивних функцій, корекцію порушень вегетативної частини нервової системи в пацієнтів, які перенесли вибухову черепно-мозкову травму.

Матеріали та методи. Проведено оцінку клініко-параклінічних змін у пацієнтів, які перенесли ЧМТ легкого ступеня. Проаналізовано показники біоелектричної активності головного мозку за допомогою методу електроенцефалографії (ЕЕГ), показники змін когнітивних функцій за допомогою Адденбрукської когнітивної шкали (ACE III) та зміну функціонування вегетативної нервової системи (тест за А.М. Вейном). Було обстежено 64 чоловіків молодої та середньої вікової групи, які перенесли легку вибухову ЧМТ. Середній вік становив (36,9 ± 10,4) року. Згідно з дизайном дослідження пацієнтів розподілили на 2 однакові за кількістю групи, порівнянні за віком. У першій групі пацієнти отримували комплексну медичну допомогу згідно з клінічним протоколом надання медичної допомоги та лікування легкої ЧМТ, у другій групі — додатково препарат «Нейромідин^®».

Результати та обговорення. Установлено, що використання іпідакрину («Нейромідин^®») у комплексі з лікуванням легкої ЧМТ згідно з протоколом поліпшувало когнітивні функції, зменшувало рівень та інтенсивність вегетативних порушень і поліпшувало електрофізіологічні показники кіркового функціонування (зменшення частоти переважання β-ритмічної активності фонового запису при проведенні ЕЕГ).

Висновки. У пацієнтів, які перенесли легку вибухову ЧМТ, має місце значне порушення вегетативних функцій, зниження показників когніції, переважання β-ритму за результатами ЕЕГ. «Нейромідин^®» у поєднанні з психофізичною реабілітацією є ефективним препаратом при лікуванні пацієнтів, які перенесли легку вибухову травму головного мозку, Його застосування сприяє поліпшенню когнітивних функцій, зменшенню рівня сомато-вегетативних порушень і домінування β-ритміки за даними ЕЕГ. Отримані дані дають підставу рекомендувати використання «Нейромідину» у схемах лікування пацієнтів у гострий та ранній відновний періоди ЧМТ.

Гліоми високого ступеня злоякісності з автоімунним енцефалітоподібним перебігом: опис клінічного випадку

2026-05-27T20:06:10+03:00

Автоімунний енцефаліт охоплює групу неінфекційних імуно-опосередкованих запальних уражень центральної нервової системи (ЦНС) із переважним ураженням сірої та/або білої речовини головного мозку. З іншого боку, відома низка церебральних патологій, зокрема первинні пухлини великого мозку, які можуть імітувати клінічну картину автоімунного енцефаліту. Використання діагностичного алгоритму та розробка програми лікування в таких випадках є складним клінічним завданням, що потребує мультидисциплінарного підходу. Подібність клінічної маніфестації в окремих випадках може бути зумовлена спорідненістю деяких патогенетичних механізмів автоімунних і неопластичних мозкових уражень.
Гліобластома є найпоширенішою первинною пухлиною головного мозку в дорослих, яка виявляється переважно вогнищевим неврологічним дефіцитом, судомами та когнітивним зниженням. Неспецифічність клініко-параклінічної характеристики (зокрема даних нейровізуалізації) і тимчасова позитивна динаміка на тлі імуносупресивної терапії часто спричиняє затримку встановлення правильного діагнозу та лікування неопластичного процесу. Актуальність теми пов’язана також з оновленням рекомендацій із діагностики та лікування хворих на гліобластому, які ґрунтуються на сучасній класифікації пухлин ЦНС Всесвітньої організації здоров’я (2016), і рекомендацій Консорціуму з інформування щодо молекулярних та практичних підходів у таксономії пухлин ЦНС.
Наведений в статті огляд літературних джерел та аналіз клінічного випадку демонструє труднощі проведення диференціальної діагностики між гліомами високого ступеня злоякісності та автоімунними енцефалітами внаслідок значної клініко-нейровізуалізаційної схожості цих станів. Поглиблене вивчення особливостей клінічної картини та результатів магнітно-резонансної томографії на початку захворювання і на пізніших етапах його розвитку, оцінка динаміки неврологічного дефіциту під впливом проведеної терапії, використання біопсії мозку складають необхідний діагностичний алгоритм. Співставлення клінічних, нейровізуалізаційних, лабораторних та гістохімічних даних є критичним для своєчасного встановлення точного діагнозу та вибору оптимальної тактики лікування. Такий комплексний підхід зменшує ризик помилкових діагнозів, забезпечує раннє виявлення злоякісного процесу та дає змогу своєчасно розпочати специфічну терапію, що покращує прогноз пацієнта.

Ведення хворих з субарахноїдальним крововиливом в умовах неврологічного відділення (клінічний випадок)

2026-05-28T08:28:53+03:00

Субарахноїдальний крововилив (САК) — це форма інсульту (5—10 %), що загрожує життю, спричинена переважно розривом аневризми. У 10—15 % пацієнтів зі спонтанним САК на першій ангіограмі аневризму не виявляють. У двох третинах цих пацієнтів комп’ютерна томографія (КТ) показує перимезенцефальну картину кровотечі. Пацієнти зазвичай скаржаться на раптовий головний біль, схожий на удар блискавки, ригідність потилиці, блювання та неврологічний дефіцит. Рання смертність становить 25—50 %, її головними причинами є такі ускладнення, як повторна кровотеча, вазоспазм і гідроцефалія. Неаневризматичний САК (НАСАК) має кращий прогноз, ніж аневризматичний, багато пацієнтів повністю одужують. Сучасна допомога потребує швидкої діагностики (висока чутливість, якщо кровотеча виявлена протягом 6 год), негайної ангіографії та ведення в нейрореанімаційному відділенні. Ключовими заходами є ретельний контроль артеріального тиску (АТ) (зокрема систолічного АТ < 160 мм рт. ст.), пероральний прийом німодипіну протягом 21 дня, зменшення внутрішньочерепного тиску, профілактика судом за потреби та тромбозу глибоких вен. Не вирішено питання щодо оптимальних цільових показників АТ і дози німодипіну. Ускладненнями САК є рецидив кровотечі переважно в перші 24—72 год, виявлений при ангіографії церебральний вазоспазм у 60—70 %, гідроцефалія, судоми, які виникають у 5—15 % пацієнтів, серцеві та легеневі розлади, гіпонатріємія та вентрикуліт.
Асептичний менінгіт — це добре відома стерильна запальна реакція, що виникає через 3—10 днів після САК, спричинена розпадом продуктів крові в субарахноїдальному просторі. При НАСАК, зокрема в перимезенцефалічних випадках, це запалення може імітувати менінгіт із головним болем, лихоманкою та ригідністю потиличних м’язів. При САК цитоз у спинномозковій рідині (СМР) зазнає суттєвих змін, що відображує запальну реакцію крові. Спостерігається переважання нейтрофільного плеоцитозу в перших 1—3 дні після крововиливу. Це реакція на запалення, спричинене продуктами розпаду крові. З часом, зазвичай з 3—4-го дня, відсоток лімфоцитів збільшується у структурі цитозу, хоча загальний плеоцитоз може зберігатися тривало (до 2—3 тиж). Також при субарахноїдальному крововиливі у лікворі наявні і макрофаги, які пізніше поглинають еритроцити.
Представлено випадок консервативного лікування САК, підтвердженого за допомогою КТ, що ілюструє ці принципи. Класична клінічна картина та дані КТ спонукали до негайного лікування. Відсутність аневризми на ангіографії свідчила про перимезенцефалічний тип САК, що має кращий прогноз. Лікування проводили згідно з рекомендаціями: госпіталізація до ургентного неврологічного відділення, контроль АТ, профілактичний прийом ніподипіну та моніторинг. Наведений клінічний випадок є цікавим щодо динаміки СМР. Результати дослідження СМР викликали діагностичні питання, тому було проведено кілька досліджень СМР. За даними першого дослідження переважав лімфоцитарний плеоцитоз (82 %), нейтрофіли становили 18 %, також зареєстровано підвищений вміст білка (2,28 г/л). При повторному аналізі через 2 дні вміст білка зменшився втричі, виявлено змішаний плеоцитоз: лімфоцити (68 %) та підвищену кількість нейтрофілів (32 %). Це викликало питання, оскільки очікуване збільшення кількості нейтрофілів зареєстровано не на початку крововиливу, а під час лікування одночасно з підвищенням ригідності потиличних м’язів, як менінгеального симптому. Важливо було не пропустити супутнє інфекційне ураження. Рецидив кровотечі був заперечений, вміст хлоридів і глюкози в СМР були в межах норми. При дослідженні СМР через 3 дні вміст білка дещо підвищився, цитоз збільшився до 58,5 · 102 л, переважав лімфоцитарний плеоцитоз (75 %), нейтрофіли становили 25 %. Об’єктивно зменшилися головний біль і ригідність потиличних м’язів, поліпшилися загальний стан та рухливість. Динаміку клінічних симптомів і змін у СМР було розцінено як асептичний (реактивний) менінгіт, асоційований із НАСАК.

Клініко-неврологічні, нейропсихологічні та цитокінові особливості різних типів перебігу розсіяного склерозу (огляд літератури)

2026-05-13T21:04:50+03:00

Розсіяний склероз (РС) є хронічним імуноопосередкованим демієлінізувальним захворюванням центральної нервової системи, що характеризується значною клінічною, радіологічною та патогенетичною гетерогенністю, а також варіабельністю типів перебігу й швидкості прогресування. Захворювання вражає переважно осіб молодого працездатного віку та є однією з провідних причин нетравматичної інвалідизації в цій популяції. Останніми роками зростає інтерес до вивчення не лише моторних, а й когнітивних та емоційних порушень, які суттєво впливають на якість життя пацієнтів і рівень їхньої соціальної адаптації.
Мета огляду — узагальнити сучасні наукові дані щодо клініко-неврологічних, нейропсихологічних та імунологічних (зокрема цитокінових) особливостей різних типів перебігу РС.
Проведено бібліосемантичний аналіз літературних джерел за 2023—2026 рр. із використанням міжнарод- них наукометричних баз даних. Було опрацьовано понад 100 наукових джерел, з яких до остаточного аналізу залучено 35 найбільш інформативних і сучасних публікацій.
Установлено, що типи перебігу РС, які прогресують (первинно-прогресуючий і вторинно-прогресуючий перебіг) асоціюються з виразнішим когнітивним дефіцитом, зниженням швидкості опрацювання інформації, порушенням виконавчих функцій, підвищеним рівнем втоми, а також із високою частотою афективних розладів, зокрема депресії та тривоги. Показано, що важливу роль у формуванні нейропсихологічного дефіциту відіграють процеси нейрозапалення та імунної дисрегуляції. Особливу увагу приділено аналізу цитокінового профілю, зокрема прозапальних (інтерлейкін (ІЛ)-6, IЛ-8, фактор некрозу пухлини-α, IЛ-12) і протизапальних (IЛ-4, IЛ-10) медіаторів. Їхній дисбаланс корелює з активністю захворювання, ступенем інвалідизації та виразністю когнітивних і емоційних порушень.

Висновки. Наявні дані свідчать про актуальність комплексного підходу до вивчення різних типів перебігу РС із урахуванням імунологічних і нейропсихологічних аспектів для розробки та вдосконалення персоналізованої лікувальної тактики.

Між’ядерна офтальмоплегія при розсіяному склерозі: клінічна варіабельність, діагностичний та прогностичний потенціал (огляд літератури)

2026-05-27T20:20:48+03:00

Розсіяний склероз (РС) — це хронічне демієлінізуюче захворювання центральної нервової системи, що характеризується мультифокальним ураженням білої речовини, зокрема структур стовбура мозку, відповідальних за контроль рухів очей. Ключову роль у координації горизонтальних кон’югованих рухів очей відіграє медіальний поздовжній пучок (МПП), ураження якого призводить до розвитку між’ядерної офтальмоплегії (Internuclear Ophthalmoplegia (INO)) — одного з топографічно локалізованих нейроофтальмологічних синдромів. В огляді узагальнено сучасні дані щодо патофізіології, клінічних виявів і діагностичних підходів до виявлення INO при РС. Показано, що INO є найпоширенішим окоруховим розладом при РС, який може як виникати в гострій фазі захворювання, так і персистувати у вигляді хронічного дефіциту. Клінічний спектр варіює від виражених форм із парезом адукції та монокулярним ністагмом до субклінічних порушень, які не виявляються під час стандартного неврологічного огляду. Установлено, що ураження МПП часто не корелює з даними магнітно-резонансної томографії, що зумовлює необхідність застосування чутливіших методів оцінки. Інструментальні підходи до дослідження рухів очей, зокрема відеоокулографія та технології відстеження погляду, які дають змогу кількісно оцінити окуломоторні параметри, демонструють високу чутливість до субклінічних порушень і перевершують клінічне обстеження у виявленні INO. Однак їхнє широке впровадження обмежується відсутністю стандартизованих протоколів, високою вартістю обладнання та недостатньою доступністю в рутинній клінічній практиці. Перспективним напрямом є використання мобільних технологій та алгоритмів машинного навчання для розширення доступу до окулометричних досліджень. Висвітлено значення окорухових порушень як потенційних маркерів прогресування РС. Наявність INO в структурі неврологічного дефіциту асоціюється з вищим рівнем інвалідизації, гіршими показниками моторної та когнітивної функціональних систем. Окулометричні тести корелюють із традиційними клінічними шкалами та можуть бути об’єктивним інструментом для моніторингу перебігу захворювання. Таким чином, аналіз рухів очей відкриває нові можливості для ранньої діагностики, оцінки ураження стовбура мозку та прогнозування перебігу РС. Подальші дослідження мають бути спрямовані на визначення прогностичної цінності окулометричних методик й інтеграцію окуломоторних маркерів у комплексні моделі оцінки пацієнтів.

Патоморфологічні особливості атипових менінгіом у пацієнтів старшого віку (огляд)

2026-05-28T08:38:44+03:00

Атипові менінгіоми (WHO grade II) — клінічно значуща група внутрішньочерепних пухлин із підвищеним ризиком рецидиву й агресивнішою біологічною поведінкою порівняно з типовими формами. Особливу складність при веденні становлять пацієнти старшого віку, в яких вікові зміни мозкової тканини, супутня судинна патологія та змінена імунна відповідь впливають як на морфологічні характеристики пухлини, так і на результати лікування.

Мета роботи — узагальнити сучасні дані щодо патоморфологічних особливостей атипових менінгіом у різних вікових групах, установити їхні кореляції з магнітно-резонансною томографією, проаналізувати хірургічну тактику щодо зниження ризику рецидиву.

Матеріали та методи. Проведено систематичний аналіз літератури за останніх 5—7 років із використанням провідних наукометричних баз даних (PubMed, Springer, Scopus). Особливу увагу приділено морфологічним критеріям, зокрема мітотичній активності, наявності некрозу, клітинній атипії, а також радіологічним ознакам, таким як неоднорідне накопичення контрасту, перифокальний набряк та інвазивний характер росту.

Результати та обговорення. Установлено, що в пацієнтів старшого віку атипові менінгіоми частіше демонструють ознаки мікросудинної проліферації, зони некрозу та інвазійний ріст у тверду мозкову оболону та прилеглі структури, що корелює з МРТ-ознаками гетерогенного сигналу й виразного перифокального набряку. Такі особливості зумовлюють необхідність радикальнішого хірургічного втручання, але його обсяг часто обмежує соматичний статус пацієнта.

Висновки. Інтеграція патоморфологічних і нейровізуалізаційних даних дає змогу поліпшити доопераційне прогнозування типу пухлини й оптимізувати хірургічну тактику, що є ключовим чинником зниження частоти рецидивів.

Стрес у цифрову епоху: нейробіологічні механізми тривоги та можливості модуляції нейромереж (огляд)

2026-05-27T19:50:13+03:00

Цифровізація сучасного суспільства супроводжується постійним інформаційним навантаженням, багатозадачністю і безперервною онлайн-комунікацією. Такі умови формують новий тип хронічного стресу, який асоціюється з дисрегуляцією функціональних нейронних мереж мозку, активацією гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової осі та розвитком нейрозапальних процесів. У клінічній практиці ці зміни можуть виявлятися тривожними розладами, когнітивним виснаженням і порушенням сну.

Мета роботи — проаналізувати й узагальнити сучасні дані щодо нейробіологічних механізмів тривоги в умовах цифрового стресу та проаналізувати можливості модуляції дисфункціональних нейромереж.

Матеріали та методи. Проведено аналітичний огляд сучасних публікацій із баз даних PubMed, Scopus та Web of Science щодо нейробіології стресу, функціональних нейромереж мозку та терапевтичних підходів до корекції тривожних станів.

Результати та обговорення. Хронічний цифровий стрес супроводжується перебудовою великих функціональних мереж мозку, зокрема мережі пасивного режиму роботи мозку, мережі значущості та центральної виконавчої мережі. Тривала активація гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової осі призводить до підвищення рівня кортизолу, розвитку нейрозапалення та зниження нейропластичності. Ці зміни можуть спричинити формування тривожних і когнітивних розладів.

Висновки. Тривога в умовах цифрового стресу має чітку нейробіологічну основу та пов’язана з порушенням взаємодії великих нейронних мереж мозку. Модуляція нейромереж потребує мультимодального підходу з використанням психотерапії, модифікації способу життя, реабілітаційних втручань і фармакотерапії, транскраніальних методів стимуляції мозку.

Особливості діагностичного пошуку на етапі топічної діагностики в практиці лікаря-невролога

2026-05-28T15:21:37+03:00

Впровадження новітніх лабораторно-інструментальних методів обстеження неврологічних пацієнтів призвело до надмірного їхнього призначення ще на початковому етапі діагностичного пошуку та ігнорування ретельного проведення топічної діагностики хвороби. Однак своєчасне встановлення правильного топічного діагнозу звужує діагностичний пошук, запобігає проведенню зайвих обстежень, дає змогу виконати потрібне дообстеження, сприяє ранній діагностиці хвороби.
Мета роботи — підвищити ефективність топічної діагностики неврологічних захворювань шляхом визначення послідовності дій лікаря при встановленні топічного діагнозу в пацієнтів із периферичними, спинномозковими та церебральними клінічними синдромами, визначити особливості клінічних виявів цих синдромів.
Наведено приклади визначення топічного діагнозу у хворих із різною клінічною симптоматикою. Описано порядок дій лікаря при обстеженні пацієнтів із патологією окорухового та серединного нервів. Наголошено, що через перекриття зон іннервації одного нерва іншим часто виявляється не повна клінічна симптоматика ураження нервів, що ускладнює топічну діагностику та свідчить про важливість знання про ділянки автономної іннервації нервів. При аналізі виявлених парезів м’язів слід ураховувати явище спінального та церебрального діашизу. Слід визначити характер парезу м’язів (міотомний чи неміотомний), що відрізняє ураження передніх рогів спинного мозку від периферичних нервів. Наведено приклади встановлення топічного діагнозу у хворих із клінічними ознаками ураження спинного та головного мозку. Зазначено, що вогнищеві симптоми не завжди свідчать про локалізацію первинного вогнища, вони можуть бути результатом зміщення мозкових структур чи лікворо-динамічних розладів. Наголошено, що топічний діагноз є фундаментом для встановлення остаточного клінічного діагнозу, раціонального плану обстеження та лікування.