Український неврологічний журнал

Життєвий шлях професора Івана Федоровича Криворучка

Підготували Н.С. Турчина, С.А. Гришин — Fri, 29 Mar 2024 00:00:00 +0200

Клініко-діагностичні особливості повторних легких черепно-мозкових травм

О.М. МУРАВСЬКА, О.І. ТРОЯН — Fri, 29 Mar 2024 00:00:00 +0200

Повторна легка черепно-мозкова травма (ЧМТ) призводить до появи нових змін та підсилює наявні, зумовлені первинною травмою. Патогенетичні механізми повторної ЧМТ є результатом травмувальних впливів та їхньої кумуляції. Вони спричиняють різноманітні морфологічні та функціональні зміни з боку головного мозку.

Мета роботи — поліпшити діагностику патологічних змін, що відбуваються в пацієнтів унаслідок повторних легких черепно-мозкових травм.

Матеріали та методи. У дослідження було залучено 199 пацієнтів, які перенесли в анамнезі повторні легкі ЧМТ. Серед них переважали чоловіки — 158 (79,40 %). Пацієнтів юнацького віку за класифікацією ВООЗ (17—24 роки) було 80 (40,20 %), молодого віку (25—44 роки) — 78 (39,20 %), середнього віку (45—60 років) — 41 (20,60 %). Кількість повторних ЧМТ в одного пацієнта становила від двох до п’яти. Усіх пацієнтів обстежено у віддалений період ЧМТ. Контрольну групу утворено із 30 осіб віком від 18 до 50 років (середній вік — (33,11 ± 3,09) року), які не мали в анамнезі перенесених ЧМТ. Когнітивні порушення (КП) оцінювали за допомогою нейропсихологічного дослідження з використанням короткої шкали дослідження психічного стану (MMSE), батареї тестів лобової дисфункції (FAB), тесту малювання годинника. Використовували методи нейропсихологічного аналізу, нейровізуалізаційні та нейрофізіологічні методи.

Результати. Повторні ЧМТ у нашому дослідженні спостерігались у вигляді струсів та забоїв головного мозку легкого ступеня. Їхня кількість в одного пацієнта становила від 1 до 5. Клінічні вияви перенесених повторних легких ЧМТ мали особливості: у клінічній картині переважали цефалгічний, церебрастенічний і лікворно-гіпертензійний синдром, когнітивні порушення, розсіяна неврологічна симптоматика, пірамідна недостатність. Лише в основній групі виявлено випадки поєднання від трьох до восьми неврологічних синдромів. Установлено зниження когнітивної функції у пацієнтів із перенесеними повторними легкими ЧМТ порівняно з контрольною групою за даними нейропсихологічного тестування. При аналізі показників когнітивних викликаних потенціалів виявлено збільшення латентного періоду когнітивного комплексу P300 у пацієнтів із повторними ЧМТ порівняно з контрольною групою, що свідчить про зниження когнітивних функцій. Частіше КП виявляли в основній групі. При застосуванні сучасних методів нейровізуалізації виявлено, що в пацієнтів із перенесеними повторними ЧМТ збільшена ширина бічних шлуночків з обох боків, III шлуночка, порожнини прозорої перегородки порівняно з контрольною групою, а також більша частота розширення порожнини прозорої перегородки і конвекситальних підпавутинних просторів. Для пацієнтів із перенесеними повторними легкими ЧМТ характерним є підвищення швидкості кровотоку в екстракраніальних відділах каротидного басейну та зниження швидкості в судинах вертебробазилярного басейну зі зміною показників судинної резистивності, у сегментах інтракраніального відділу каротидного басейну — зниження швидкості кровотоку без зміни показників судинної резистивності. Порушення венозної церебральної циркуляції (підвищення показників швидкості у внутрішній яремній вені та венах Розенталя) зафіксовано в більшості представників основної групи. За даними КЕЕГ, у пацієнтів із перенесеними повторними ЧМТ на тлі дифузних змін біоелектричної активності мозку частіше мають місце фокальні зміни в лівій півкулі мозку. Домінантний α-ритм зафіксовано в 97,78 % пацієнтів основної групи. Амплітуда α-ритму в пацієнтів із перенесеними повторними ЧМТ нижча порівняно з контрольною групою, а частота коливань α-ритму — вища.

Висновки. Використання клініко-діагностичного контролю дає змогу запобігти розвитку ушкоджень і отримати об’єктивну інформацію про стан головного мозку та його структур.

Церебральна оксиметрія у хворих з ішемічним інсультом та супутнім синдромом обструктивного апное уві сні

О.Ю. БІЛАС, І.І. ТІТОВ — Fri, 29 Mar 2024 00:00:00 +0200

Мозковий інсульт — важлива медико-соціальна проблема сьогодення і найчастіша причина стійкої втрати працездатності. У хворих з ураженим головним мозком унаслідок ішемічного інсульту та супутнім синдромом обструктивного апное уві сні численні епізоди гіповентиляції та апное спричинюють значні «провали» сатурації та зміни церебральної перфузії, що негативно впливає на безпосередні й віддалені результати лікування. Церебральну оксиметрію широко використовують у клінічній практиці в різних галузях хірургії (серцево-судинній, дитячій, нейрохірургії тощо), але її можливості як методу моніторингу вторинних пошкоджень головного мозку й контролю за лікуванням у хворих з ішемічним мозковим інсультом мало вивчено.

Мета роботи — оцінити вплив неінвазивної СРАР-підтримки (Continuous Positive Airway Pressure — метод неінвазивної респіраторної підтримки, при якому в дихальних шляхах хворого створюється позитивний тиск) на показники церебральної оксиметрії при лікуванні хворих з ішемічним інсультом та супутнім синдромом обструктивного апное уві сні.

Матеріали та методи. Пацієнтам із верифікованим ішемічним інсультом легкого та середнього ступеня тяжкості проводили скринінгову діагностику для підтвердження наявності синдрому обструктивного апное уві сні (SomnoChek micro, Weinman, Німеччина). Під нашим спостереженням перебували 60 хворих з обструктивним апное уві сні на тлі ішемічного інсульту, яких залежно від методу лікування розподілили на дві групи: контрольну (n = 30), в якій застосовували лише традиційне лікування інсульту, та дослідну (n = 30), в якій використовували традиційну схему терапії та респіраторну підтримку (автоСРАР) під час нічного сну апаратом ResMed Air Sence-i (Австралія). Для контролю ефективності респіраторної підтримки поряд з іншими методами об’єктивного контролю застосовували церебральну оксиметрію за допомогою апарата Masimo Root (Masimo, США). Реєстрували середні значення rSO2 на боці ураженої інсультом півкулі в такі терміни: на початку дослідження, 3-тю, 5-ту і 7-му добу лікування. Отримані дані опрацьовували статистично.

Результати. Вихідні середні значення rSO₂ у хворих контрольної та дослідної груп були в діапазоні патологічних показників і становили (49,27 ± 4,98) і (50,60 ± 5,40) % відповідно, тобто групи на початку дослідження були порівнянними. У хворих контрольної групи статистично значущих змін показника в періоди з 1-ї до 3-ї доби, з 3-ї до 5-ї доби та з 5-ї до 7-ї доби не зареєстровано. Лише на 7-му добу спостереження зафіксували статистично значуще зростання rSO₂ на 15,6 % порівняно з вихідним значенням (до (57,03 ± 7,01) %). Натомість у хворих дослідної групи зміни rSO₂ були статистично значущими: на 3-тю добу спостереження цей показник збільшився на 12,2 % щодо вихідного значення, на 5-ту добу — на 26,5 %, на 7-му добу — на 33,6 % (до (67,64 ± 3,02) %).

Висновки. Стандартизована медикаментозна терапія та рання реабілітація хворих на ішемічний інсульт не впливає на перебіг і тяжкість супутнього синдрому обструктивного апное уві сні та потребує доповнення методами неінвазивної респіраторної підтримки під час нічного сну. У хворих з ішемічним інсультом на тлі автоСРАР-терапії зафіксовано позитивну динаміку щодо корекції синдрому обструктивного апное уві сні та стійку нормалізацію показників церебральної оксиметрії.

Вплив ковідної інфекції на перебіг розсіяного склерозу

Т.А. ДОВБОНОС, Л.І. СОКОЛОВА — Fri, 29 Mar 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи — провести аналіз клінічної картини та перебігу розсіяного склерозу (РС) на тлі коронавірусної хвороби-2019 (COVID-19) із застосуванням нейрофункціональних шкал.

Матеріали та методи. Проведено проспективно-ретроспективне гібридне одноцентрове когортне дослідження 34 хворих на РС, які перенесли COVID-19. Діагноз РС встановлювався з використанням міжнародних критеріїв McDonald et al., 2017. Оцінка неврологічного дефіциту та рівня інвалідизації хворих на РС проводилася за допомогою Розширеної шкали порушень життєдіяльності Куртце EDSS (Expanded Disability Status Scale). Комплексне функціональне дослідження пацієнтів з РС включало проведення наступних нейрофункціональних тестів: тривалість 25-футової ходи (Timed 25-Foot Walk (T25-FW)), тест з дев’ятьма отворами та стрижнями (9 Hole Peg Test (9-HPT)) і тест на зіставлення знаків та чисел (Symbol Digit Modalities Test (SDMT)).

Результати. Середнє річне погіршення EDSS у післяковідний період складало (0,5 ± 0,9) бала (p < 0,05), у доковідний — лише (0,1 ± 0,8) бала (p > 0,05). Збільшення балу EDSS асоціювалось із негативною динамікою показника тесту T25FWT у післяковідний період (відповідно 1,8 ± 28,2 та 4,7 ± 12,5; p < 0,05). Бальна оцінка нейрофункціональних тестів 9-HPT і SDMT у досліджувані періоди не зазнала суттєвих змін. У постковідний період відзначено також збільшення частоти загострень на 8,8 % та ознаки прогресування РС у 5,9 % випадків.

Висновки. Вплив вірусу SARS-CоV-2 на розвиток загострень і прогресування РС потребує тривалих досліджень у більших когортах пацієнтів. Через тригерну дію коронавірусної інфекції на імунітет і активацію демієлінізувальних захворювань нервової системи слід посилити епідеміологічні заходи в цієї когорти пацієнтів. Перебіг РС на тлі COVID-19 може залежати від наявності, виду і дотримання рекомендацій хворобомодифікувальної терапії.

Клініка та лікування інтрамедулярних епендимом

О.І. ТРОЯН, О.М. МУРАВСЬКА — Fri, 29 Mar 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи — поліпшити результати лікування пацієнтів з інтрамедулярними епендимомами.

Матеріали та методи. Проаналізовано результати лікування 29 хворих (14 чоловіків і 15 жінок віком від 18 до 64 років) з інтрамедулярними епендимомами, прооперованих у ДУ «Інститут нейрохірургії імені А.П. Ромоданова НАМН України». Усім хворим, яким планували оперативне втручання, проводили магнітно-резонансну томографію (МРТ) із використанням парамагнітного контрастного засобу. Доопераційний та післяопераційний неврологічний статус оцінювали за допомогою модифікованої шкали McCormick.

Результати. Мікрохірургічна техніка видалення пухлин спинного мозку використана в усіх спостереженнях. За обсягом видалення пухлини розподіл операцій був таким: тотальне видалення (12 спостережень), субтотальне (9) і часткове (8). Тотальним вважали видалення не менше ніж 95 % об’єму пухлини, підтверджене за допомогою мікроскопа інтраопераційно та за даними МРТ, проведеної в ранній післяопераційний період. При виписці зі стаціонару (на 2—4-й тиждень після операції) в 11 (37,9 %) пацієнтів неврологічний стан поліпшився порівняно з доопераційним періодом, у 13 (44,8 %) — не змінився, у 5 (17,2 %) — спостерігали наростання неврологічної симптоматики. Через 12—36 міс після операції було оглянуто 12 пацієнтів. Поліпшення порівняно з доопераційним періодом виявлено у 10, відсутність змін — у 2. Випадків погіршення неврологічної симптоматики в цей період не було. МРТ, проведена перед випискою зі стаціонару, показала майже нормальний діаметр спинного мозку в ділянці проведення хірургічних маніпуляцій, а МРТ, проведена через ≥ 3 міс після тотального видалення пухлини, — атрофічні зміни спинного мозку при локалізації епендимоми на грудному рівні.

Висновки. Інтрамедулярні епендимоми можуть бути тотально видалені. Оперативне втручання необхідно проводити відразу після встановлення діагнозу до появи ознак наростання неврологічного дефіциту. Завдяки застосуванню мікрохірургічної техніки та мікроскопа інтраопераційно при тотальному видаленні інтрамедулярних пухлин вдається досягти позитивних функціональних результатів.

Використання тромболітичної терапії для лікування мозкового інсульту за ішемічним типом у межах стандартного терапевтичного вікна

Ю. ЦУЙ, Г.М. ЛІТОВАЛЬЦЕВА, М.О. ОБЕРТЮК, В.Р. ЛУЦІВ, О.М. ХМЕЛЬ — Fri, 29 Mar 2024 00:00:00 +0200

Дослідження фокусується на мозковому інсульті, другій за частотою причині смерті у світі. Більшість випадків у світі та зокрема в Україні припадає на ішемічний тип мозкового інсульту. Це спонукає до пошуку інноваційних і ефективних діагностичних та лікувальних стратегій. Однією з них є реперфузія мозкової тканини протягом перших годин захворювання, що може запобігти незворотному пошкодженню мозку або мінімізувати його обсяг, знижуючи ступінь залишкового неврологічного дефіциту.

Мета роботи — порівняти результати використання стандартної та тромболітичної терапії (ТЛТ) у стандартному терапевтичному вікні в лікуванні ішемічного інсульту для оптимізації догляду за пацієнтами.

Матеріали та методи. Дослідження проведено в неврологічному відділенні № 2 Київської міської клінічної лікарні № 4 у період із липня до грудня 2023 року. Проаналізовано 247 випадків мозкового інсульту за ішемічним типом. Відібрано 69 пацієнтів, які потрапили до лікарні в межах стандартного терапевтичного вікна. Їх розподілили на дві групи. В експериментальну групу відібрано 42 пацієнтів віком від 42 до 89 років (середній вік — (71,0 ± 17,8) року) без протипоказань, які погодились (самостійно або згода родичів) на ТЛТ. Внутрішньовенно вводили препарат альтеплазу з розрахунку 0,9 мг/кг маси тіла, 10 % препарату болюсно (протягом 1 хв), 90 % — протягом години. Контрольну групу утворено із 27 пацієнтів віком від 47 до 88 років (середній вік — (76,11 ± 8,9) року), які мали протипоказання для застосування ТЛТ. Вони отримували стандартну терапію. Оцінювання проводили за допомогою модифікованої шкали Ренкіна, яка дає змогу оцінити рівень інвалідності або залежності від сторонньої допомоги в повсякденному житті пацієнтів після інсульту.

Результати. Дослідження продемонструвало, що ТЛТ значно поліпшує функціональний стан пацієнтів порівняно зі стандартною терапією, про що свідчило зниження рівня інвалідності до 0—1 бала за модифікованою шкалою Ренкіна при виписці зі стаціонару: у контрольній групі — у 3 (11,1 %) пацієнтів, в експериментальній групі — у 16 (35,7 %, p = 0,047), тобто застосування ТЛТ дало змогу значно поліпшити функціональний стан у більшої кількості пацієнтів. В експериментальній групі померли 4 пацієнти (9,5 %), у контрольній — 5 (18,5 %).

Висновки. ТЛТ ефективно сприяє відновленню неврологічних функцій і зменшує рівень інвалідизації в пацієнтів із мозковим інсультом за ішемічним типом, що відкриває перспективи для подальших досліджень. Отримані результати свідчать про необхідність ширшого застосування ТЛТ у клінічній практиці з урахуванням індивідуальних ризиків пацієнтів та протипоказань.

Вплив часткової резекції на виживання при гліобластомі: звіт про випадок

Д. ЧАУЛАГАЙН, В. СМОЛАНКА, А. СМОЛАНКА, Т. ГАВРИЛІВ — Fri, 29 Mar 2024 00:00:00 +0200

Гліобластома, яка асоціюється з агресивним перебігом та поганим прогнозом, становить величезний виклик у сфері нейроонкології. Традиційна парадигма лікування гліобластоми зазвичай передбачає максимально безпечну хірургічну резекцію з наступною ад’ювантною хіміотерапією та променевою терапією, метою яких є подовження тривалості виживаності та пом’якшення тягаря симптомів. Незважаючи на узгоджені зусилля, спрямовані на ці терапевтичні модальності, загальний прогноз для пацієнтів із гліобластомою залишається несприятливим, особливо у випадках, коли вдається досягти лише часткової резекції пухлини. Наведено клінічний випадок впливу часткової резекції на результати виживання пацієнта з гліобластомою. У 44-річного чоловіка мала месце сукупність симптомів, зокрема порушення мови, періодичний головний біль, щотижневі судоми та геміпарез. Через розташування пухлини поблизу моторної смуги, що пов’язано з високим ризиком неврологічного дефіциту, було прийнято рішення провести часткову резекцію. Видалено близько 74 % маси пухлини. Після хірургічного втручання пацієнт пройшов шеститижневий курс хіміотерапії з використанням темозоломіду (75 мг/м²) без додаткової променевої терапії. Варто уваги, що пацієнт відзначив поліпшення симптомів після завершення терапії. Тривалість виживання — 5 міс після встановлення діагнозу. Цей випадок свідчить про потенційну терапевтичну корисність часткової резекції як можливого підходу до лікування гліобластоми, особливо коли досягнення повного видалення пухлини є неможливим з урахуванням анатомії, а також про необхідність індивідуального вибору стратегії лікування відповідно до клінічних обставин у пацієнта. Існує потреба в постійних дослідницьких зусиллях, спрямованих на вдосконалення підходів до лікування пацієнтів із гліобластомою та поліпшення його результатів, особливо в разі несприятливого прогностичного профілю.

Клінічний випадок тяжкого перебігу коронавірусної хвороби-2019 у пацієнта з розсіяним склерозом, що первинно прогресує

О.А. ГОЛУБОВСЬКА, О.В. БЕЗРОДНА, В.С. МЕЛЬНИК, С.М. ШОЛОМОН — Fri, 29 Mar 2024 00:00:00 +0200

Коронавірусна хвороба-2019 (COVID-19), незважаючи на появу нових варіантів збудників, залишається провідною в структурі гострих респіраторних вірусних інфекцій та може набувати тяжкого перебігу у пацієнтів із супутніми хронічними захворюваннями, зокрема розсіяним склерозом (РС). Частіше підвищені ризики щодо ускладненого перебігу COVID-19 відзначали у пацієнтів із РС похилого віку, чоловічої статі, у разі значного обмеження рухової активності та прогресуючому перебігу захворювання. У той час як для більшості пацієнтів цієї категорії, згідно з літературними даними, характерним був легкий перебіг COVID-19 навіть у порівнянні із загальною популяцією. Є повідомлення, що тривалий карантин, який супроводжував пандемію коронавірусної хвороби, негативно вплинув на пацієнтів із РС, що прогресує, за рахунок зменшення рухової активності пацієнтів, збільшення маси тіла та зростання частоти розвитку депресії. На частку пацієнтів із РС, що первинно прогресує, припадає близько 15 % від усіх хворих на РС. Вони вирізняються відносно швидким наростанням інвалідизації та обмеженням рухової активності. У статті наведено клінічний випадок тяжкого перебігу коронавірусної хвороби у пацієнта похилого віку на тлі РС, що первинно прогресує. Відзначено хвилеподібний перебіг імунопатологічної стадії COVID-19, який характеризувався як наростанням ознак інтоксикаційного синдрому, гарячки та проявів дихальної недостатності, так і тривалим збереженням підвищених маркерів запального процесу (С-реактивного білка). Позитивну динаміку було отримано після призначення препаратів внутрішньовенних імуноглобулінів, але в пацієнта значно обмежилася рухова активність, наросли загальна слабкість і втома, зберігалася здатність обслуговувати себе в межах ліжка. Пацієнт втратив можливість самостійно переміщуватися з ліжка в інвалідний візок.

Гостре інфекційне вірусне захворювання (вірус чікунгунья): клінічний випадок

О. МИХАЙЛОВ, Н. ПОНОМАРЕНКО — Fri, 29 Mar 2024 00:00:00 +0200

У статті наведено випадок первинного інфікування рідкісним вірусом чікунгунья (chikunguny avirus, CHIKV) у вигляді соматогенного делірія на тлі гострого реактивного панкреатиту та нефротоксичного синдрому.
Соматогенний делірій — це доволі розповсюджений стан, який не часто діагностується лікарями загальної практики та спонукає направлення до психіатрів, де в подальшому хворі проходять лікування суто в межах психіатричного регістру нозологій, що може обмежити коло діагностичного пошуку та маскувати динаміку симптомів на тлі терапії антипсихотиками. Саме такі хворі потребують детальної уваги на етапі приймального відділення, оскільки лише пошук справжнього чинника розладу свідомості може призвести до своєчасного надання відповідної допомоги та запобігання інвалідизуючих наслідків. Актуальність проблеми полягає у покроковому аналізу клінічного випадку з деталізованим поясненням логіки прийняття рішення на кожному етапі. Незвичності клінічної картини призвели до появи різнобарвних можливостей постановки первинного клінічного діагнозу: від первинно психіатричної патології до гострого порушення мозкового кровообігу. Відповідно до цього має змінитись лікувальний алгоритм, який початково має бути неспецифічно детоксикаційним.
У статті розглядається послідовний процес встановлення діагнозу та проведення диференціальної діагностики цього захворювання з іншими патологічними станами з метою збагачення досвіду лікарів можливими рідкісними варіантами захворювань, привнесеними можливим залученням епіднебезпечних інструментів ведення війни на території України.
Стаття буде корисною для широкого кола лікарів різних профілів, зокрема лікарів загальної практики, терапевтів та неврологів.

Сучасний стан проблеми паранеопластичних неврологічних синдромів

О.О. КОПЧАК, К.О. ГРИНЕВИЧ, Г.К. ЧЕРВИЦЬ — Fri, 29 Mar 2024 00:00:00 +0200

Паранеопластичні синдроми (ПС) становлять собою імуноопосередковані прояви віддаленого онкологічного процесу, що є реакцією автоантитіл проти антигенів, які експресуються пухлиною. Ці синдроми поділяються на неврологічні, ендокринні, гематологічні, дерматологічні. ПС можуть бути діагностовані перед виявленням пухлини або паралельно з нею, і часто маскуються під неврологічні або психічні розлади. У огляді розглядаються оновлені діагностичні критерії 2021 року, які включають перегляд діагностичних рівнів з 2004 року, а також нові класифікації антитіл, що базуються на патогенетичних механізмах ураження нервових клітин та їхній частоті виявлення у пацієнтів. Висвітлені фенотипи паранеопластичних неврологічних синдромів (ПНС) високого, середнього та низького ризиків, з особливим акцентом на клінічні особливості фенотипів високого ризику. Окрему увагу приділено лімбічному енцефаліту, його клінічним ознакам, специфічним антитілам, інструментальним та лабораторним дослідженням та асоційованим онкологічним захворюванням. Також розглядаються енцефаломієліт, підгостра дегенерація мозочка з деталізацією патологічних змін, ключових антитіл та неоплазії, наголошено на необхідності диференційної діагностики та імуносупресивного лікування. Надаються узагальнення щодо опсоклонус-міоклонус синдрому, його клінічних проявів та причин, а також міастенічного синдрому Ламберта— Ітона, зокрема підкреслено його асоціацію з дрібноклітинним раком легень, висвітлено особливості діагностики, диференційної діагностики з міастенією та лікування. Виходячи з оновлених діагностичних критеріїв, аналіз даних надасть клініцистам орієнтири для визначення специфічних фенотипів ПНС та асоційованих з ними антитіл, що є ключовими для удосконалення процесів діагностики та вибору ефективної стратегії лікування.